Літній інститут - 2026: ексклюзивне інтерв'ю з Оксаною Винницькою-Юсипович

«Треба більше говорити про світове українство»

Оксана Винницька-Юсипович — почесна консулка Канади в Україні, освітянка, мовознавиця. Вона народилася і виросла в Канаді, здобула там освіту й науковий ступінь, згодом переїхала в Україну. Багато років працює у сфері освіти, розвиває українсько-канадські освітні зв’язки. У розмові ділиться думками про дві країни, які стали для неї домом, українську мову, дитиноцентризм, професійне покликання, Літній інститут, роль української діаспори для нашої країни й те, чому знання своєї історії має стати нашою силою.

— Ви народилися, навчалися, здобули науковий ступінь у Канаді. Що стало причиною вашого переїзду в Україну?

— Я переїхала сюди, бо вийшла заміж за свого чоловіка. Мій чоловік — громадянин України, народився в Україні, він диригент оперного театру. І від самого початку сказав мені, що гастролювати в Канаді буде, але переїжджати туди — ні. Я на той час щойно захистила дисертацію. Треба було щось робити. То чому не тут? І я не шкодую. Дуже тішуся, що сьогодні маю колег, які також хочуть переїжджати, і можу навіть бути посередником між різними сторонами, бо розумію життя і в одній, і в другій країні.

— Ви часто буваєте в Канаді. Де сьогодні ваш дім?

— Мене минулого літа запитали: «Де ти вдома?» А я кажу: коли в Торонті ходжу вулицями чи їду машиною — я вдома. І коли у Львові — я вдома. І тут, і там бачу знайомих, і тут, і там я вдома.

— А ви пам’ятаєте свою першу поїздку в Україну?

— Так. Мій тато був професором університету в Канаді й одним із перших, хто налагодив безпосередні зв’язки з українськими університетами — зокрема з Дніпропетровським. Відбувалися обміни, укладали угоди, і в нашому домі часто бували науковці з України. Тож Україна була для мене не зовсім далекою чи незнайомою країною. Я тоді саме писала дисертацію, займалася науковими дослідженнями, і в мене був час. Тому я виявила бажання приїхати. Колега, який працював з моїм татом, зробив мені офіційне запрошення через, як не дивно, Інститут удосконалення вчителів Чернівецької області. Так я вперше приїхала в Україну. І я побувала в Чернівцях, їздила також до Києва, мала різні зустрічі, і мені все було дуже цікаво.

— Ви мовознавиця. Як, на вашу думку, змінюється українська мова сьогодні?

— Змінюється по-різному. Слухаю, як говорять люди на Буковині, і чую, що їхня вимова інша, ніж, скажімо, у Києві. І це дуже цікаво. Ми маємо сприяти цьому, а не критикувати. Вимова, слова і навіть структура речень не мають бути однаковими. Є різні варіанти. Коли ми пишемо наукову статтю, це одне. Але коли ми говоримо, розмовляємо, співаємо, це не обов’язково має бути один-єдиний варіант висловлення думки. Як-от, з англійською мовою. Канада говорить по-одному, Австралія по-іншому, а Британія ще інакше. Люди, які вивчили англійську як міжнародну мову, теж говорять англійською, але геть по-іншому. І це нормально!

— Тож діалектизми для вас — не проблема?

— Однозначно ні. Якщо у вас картопля — це «бараболя», «бульба», «мандебурка», це прекрасно! Раніше нам казали, що діалектна — то мова села, так не можна говорити, треба чисто літературною. Ми тепер іншої думки.

— А як ви ставитеся до великої кількості англіцизмів у сучасній українській мові?

— Українська мова через політику зазнала дуже серйозних наслідків. Вона перестала розвиватися відповідно до змін у суспільстві. Це наслідок загальної політики заборон і витіснення української мови. Емський указ, інші заборони — усе це мало наслідки. І ми сьогодні бачимо, що часто просто беремо англійське слово, замість того щоб дати можливість українському слову розвинутися. От візьмімо слово workshop. Первісно в англійській воно означає «майстерня» — кімната чи будинок, де працює майстер, митець. Сьогодні workshop — це вже й зустріч учителів, де вони разом обговорюють, дискутують, працюють. То чому слово «майстерня» не може пройти такий самий етап розвитку? Чому ми мусимо займатися «вуркшопами», ще й відмінювати це слово, а не майстернями?

— Але ж деякі запозичення стають частиною мови природно.

— Звісно ж! Є слова, які прийшли з латини, французької, німецької. Це інше.

Але я спілкуюся зі студентами, бо працюю на Кафедрі початкової та дошкільної освіти Факультету педагогічної освіти Львівського університету й бачу, що вони іноді не розуміють деяких англіцизмів, але думають, що модно їх вживати. Я хочу, щоб українська мова розвивалася, щоб вона ставала мовою міжнародного спілкування, утверджувалася, але залишалася українською!

— Ви почали говорити про дитиноцентризм ще задовго до того, як це слово стало таким популярним. Що вас спонукало до цього?

— Коли я приїхала в Україну, дитиноцентризм тут ще не так активно розвивали, як в західному світі. Принципи дитиноцентризму — це про філософію виховання і навчання. Ми переходили до того, що дитина і потреби дитини стають основою. Природний розвиток дитини має стати основою, а не те, що ми накладаємо на неї зверху. На основі природного розвитку ми допомагаємо формувати певні вміння — компетентності, які дитина має виробити для того, щоб успішно далі жити. І робити поступ відповідно до своїх природних задатків. Це стосується й дітей з особливими освітніми потребами. Якщо дитина фізично чогось не може, то вона цього не зможе. Це факт. Але вона зможе щось інше.

— Ви почесна консулка Канади в Україні. Як змінилася ваша консульська робота за роки?

— Дуже змінилася. Коли ми починали, більшість роботи полягала в допомозі канадцям, які потребували паспортів, консульських послуг. Згодом багато чого перейшло в електронне спілкування. А тепер, в умовах воєнного стану, є інші питання. Канада не рекомендує своїм громадянам приїздити в Україну, і ми, зокрема, мусимо пояснювати канадцям питання страхування. Зрештою, в умовах війни є багато інших питань. Колись, можливо, напишу книжку про це.

— Ви поєднуєте дуже багато видів діяльності. Не вигораєте?

— Я багато працюю і, звичайно, втомлююся. Але я дуже люблю те, чим займаюся. Знаєте, це не тому, що я мушу. Закінчуємо Літній інститут, і з чоловіком їду відпочивати в Карпати. Хоча я, напевно, візьму із собою комп’ютер (усміхається – ред.). Але ми з чоловіком надихаємося своєю професією. Думаю, вигорання часто починається тоді, коли молода людина обирає професію, бо так сказали мама чи тато, адже вона престижна тощо. А коли ти робиш те, що любиш, це зовсім інше. Цього я навчилася від своїх бабусь.

Мої бабуся і дідусь приїхали до Канади і не продовжили там того, чим займалися раніше. Моя бабуся навчалася у Віденському університеті, вивчала математику, а приїхала до Канади і працювала фізично. Але згодом вона таки видавала вісник, займалася історією, видала не одну книжку — усе це на громадських засадах, увечері після роботи. Усе це після виснажливого дня можна робити тільки тоді, коли ти дуже захоплений своєю діяльністю.

— Сьогодні ми спілкуємося в Чернівцях під час чергового Українсько-канадського літнього інституту. Цей проєкт — це ваша ідея?

— Ні. Це ідея Ірини Калинець. Ідея створення Літнього інституту виникла під час університетських літніх шкіл, куди приїжджали науковці з усієї Північної Америки й обговорювали різні питання. Ірина Калинець була запрошена на одну з таких зустрічей. Пізніше вона стала депутаткою Верховної Ради, працювала начальницею обласного управління освіти у Львівській області, а згодом започаткувала те, що сьогодні стало Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) при Львівській політехніці. У мене навіть є фотографії з того вечора, коли зародилася ця ідея: ми сидимо в готелі й обговорюємо ці теми. Ірина Калинець була надзвичайно цікавою, феноменальною жінкою. Для нас вона була уособленням політв’язнів. Це була одна з тих політичних тем, якими ми займалися. Тоді головою Світової Виховно-Освітньої Ради при Світовому Конґресі Вільних Українців (СКВОР-СКВУ) була моя мама Іроїда Винницька. І так, буквально під час розмови в готельному номері, ми дійшли думки, що треба щось створити. Відтак створився Інститут професійного розвитку вчителів при СКВОР, його очолила Надія Луців, яка була директоркою школи, у якій я працювала — і все пішло далі.

— Ви тоді думали, що Літній інститут проіснує так довго?

— Ні, не думала. Але, на щастя, все склалося, як є. Я зараз готую матеріали про його історію, збираю дані, намагаюся відновити послідовність подій, як усе розвивалося. Адже було дуже багато різної співпраці, проєктів. Це все треба зібрати й видати, бо я зауважила: в Україні сьогодні дуже мало знають про діаспору.

— Чому, на вашу думку, так сталося?

— Я не хочу когось критикувати. Але якщо проаналізувати історію в підручниках за 10–11 клас, там майже нічого немає про діаспору. Якщо подивитися на освітні матеріали різних класів — також. І тому ми за принципами «Лицем до дитини» розробили матеріали про пам’ятники Тарасові Шевченку у світі. Це чудово, що їх за межами України понад 80. Але зауважмо, всі ці пам’ятники поставила не влада тих країн, а люди українського походження! Та й узагалі, унікальним є сам принцип діаспори: ми є громадянами інших держав, але водночас зберігаємо зв’язок зі своїм походженням. Якщо людина каже: «Я українець, бо мій прадід українець», — це вже неабиякий зв’язок.

— Як Україні діяти в цьому напрямі?

— Ми звикли говорити: діаспора надсилає гроші, допомагає, передає щось. Але діаспора — це не лише гроші. І нам треба готуватися до майбутнього. Сьогодні діаспора допомагає, надсилає кошти на дрони, підтримує родини. Але прийде час, коли Україна теж повинна буде щось дати у відповідь. Відповідальність України — не лише за громадян України. Є світове українство. Навіть якщо людина вже має інше громадянство, навіть якщо це четверте, п’яте, шосте покоління, але вона має зв’язок з Україною і хоче його зберегти — ми повинні думати, що можемо їй запропонувати. Інші народи працюють над цим уже не одне покоління. Греція має гарні програми зі зв’язків з історичною батьківщиною. Польща починає розвивати такі програми. Ізраїль, безперечно, має такі програми. Ми маємо також над цим думати.

Нам над цим ще треба працювати.

— Особливо зараз, коли мільйони українців живуть за межами України…

— Саме так. І це дуже важливо. Сьогодні багато українців залишаються і тут, і там. Треба тримати їх разом у цьому історичному й культурному просторі. І водночас треба цінувати те, що робить діаспора. Зараз ми дуже багато говоримо про підтримку України. Але якби не підтримка діаспори в ключових державах світу, де українці є громадянами й можуть впливати на суспільні процеси, багато речей виглядали б інакше. Тому ми можемо робити спільні проєкти. Працювати з педагогами, з людьми, поширювати знання про діаспору. І це можна робити без політики, без прив’язки до конкретного часу. Можна внести ці елементи в освітній процес дітей — це те, що можна зробити вже зараз і без великих коштів. Можна в класі розповідати дітям про якесь маленьке село, звідки багато людей виїхало. Вони почнуть довідуватися, шукати родичів. А бабуся розкаже, наприклад, як її хату побудували за гроші, вторговані за канадські хустки. Бо так було! Хустки надсилали родичі з Канади, їх тут продавали і за ці гроші будували будинки. Треба зауважити, що українці в Канаді купували ці хустки, економлячи на собі. Бо вважали своїм обов’язком допомогти рідним! Це історична правда. Але цього немає в навчальних програмах. І йдеться не про всю Україну. Є конкретне село, конкретне містечко. Там є конкретна історія. Діти мають її знати.

— Але для цього самі українці мають знати свою історію.

— Так. І над цим ще треба дуже багато працювати всім без винятку. Ми нині бачимо, що може статися, якщо люди не розуміють, якого вони роду. Якщо люди знають свою історію, вони будуть за неї стояти. Якщо не знають — не мають аргументів. Тому це важливо. Бо це наша сила. Якщо ми не знаємо свого минулого, ми приречені повторити його помилки. Ми вже це побачили…

 Розмову вела Юлія Пацаранюк