Літній інститут - 2026: ексклюзивне інтерв'ю з Бориславом Білашем

Борислав Білаш: «Якщо дитині цікаво, вона навчиться всього»

Учитель природничих наук зі США, автор освітніх методик і давній партнер українських педагогів — про силу довіри, демонстрації  і те, чому фізика потрібна навіть майбутньому журналістові

У коридорах Чернівецького ліцею №11 «Престиж», на базі якого відбувався цьогорічний Літній українсько-канадський інститут, його директора з представництва Канади Борислава Білаша впізнати легко. Високий, стрункий, завжди усміхнений. Із легким канадським акцентом, проте він говорить українською так природно, ніби все життя прожив в Україні. Насправді ж його дім — у США, а родинне коріння — у Канаді. Уже багато років він приїздить в Україну, працює з учителями, проводить тренінги, демонструє експерименти й переконує: сучасна школа починається не з техніки, а з учителя, який уміє розпалити цікавість. З ним говорили про дитинство, виховання, театр, перевернутий клас і про те, чому українські педагоги справляють на Борислава особливе враження.

— Ви народилися й виросли в Канаді. Українська мова в родині була природною?

— Абсолютно природною. Мій батько був мовознавцем і багато зробив для розвитку української освіти в Канаді, тому вдома ми говорили українською. Пам’ятаю випадок, коли мені було тринадцять років. Ми з мамою були в Австрії й мали їхати до Львова оформлювати документи. Мама попросила говорити з нею англійською, щоб не привертати зайвої уваги. А я просто не зміг. Говорити з мамою англійською здавалося неприродним! Цікаво, що моя мама не була українкою за походженням. Вона походила з родини менонітів, а її батько походив зі Східної Фризії (Ostfriesland). Його сім’я є однією із засновників цього історичного роду (їхнє прізвище — Укена). Але мама українську вивчила настільки добре, що згодом сама її викладала. І коли я запитав, ким вона себе вважає, вона відповіла дуже просто: «Я — українка». І я завжди представляюся саме так. Для мене це не суперечність. Я живу в Америці, часто буваю в Канаді, але українська культура, мова, Пласт, родинне середовище — усе це сформувало мене як людину.

— Ваш батько Борислав Білаш був відомим мовознавцем, тобто гуманітарієм, а ви стали фізиком і хіміком. Чому?

— У нашій родині майже всі були гуманітаріями або музикантами. Брат — історик, сестри теж у гуманітарній сфері. А мене з дитинства тягнуло до речей, які можна зробити руками. Мені дарували інструменти, я щось будував, майстрував, працював у гаражі разом із батьком. Я навчався гри на скрипці. Але вона мене цікавила значно менше, ніж можливість щось створити власноруч. Батьки ніколи не казали мені, ким я маю бути. Вони  довіряли мені у виборі, просто відчиняли двері й давали можливості. І тепер, озираючись назад, я розумію: це був величезний подарунок.

— Ви кілька разів повторили слово «довіра». Вона справді така важлива у вихованні?

— Для мене — основа всього. Я не пам’ятаю, щоб батьки постійно контролювали мене чи встановлювали безліч заборон. Було певне мовчазне порозуміння. Я знав межі й не хотів їх порушувати. Потім я так само виховував власних дітей. Рідко доводилося казати «ні», бо між нами була довіра. І в школі я працював так само: намагався будувати стосунки, а не систему покарань.

— А як це втілювалося на практиці в класі?

— З першого дня учні знали правила. Але головне — відповідальність. Якщо дитина не встигла виконати завдання, я не караю автоматично. Я питаю: «Коли ти реально можеш це зробити?» Учень сам називає час і бере на себе зобов’язання. Це дуже змінює атмосферу. Діти відчувають, що їм довіряють, а довіра зазвичай народжує відповідальність.

— Сучасних дітей важко здивувати. Чим ви їх зацікавлюєте до навчання?

— Я не думаю про «здивувати». Я думаю про «зацікавити». Дуже часто перед уроком ставлю на стіл готовий експеримент. Учні заходять і бачать, що щось рухається, світиться, змінює колір. Вони ще не сіли, а вже питають: «Що це?». І ось тут виникає найцінніше — питання. А питання є початком навчання.

Я написав кілька книжок для вчителів про демонстрації на уроках. Моя проста вимога до себе — хоч одна демонстрація щодня. Наприкінці року я проводжу анонімне опитування учнів, і майже завжди на першому місці з-поміж того, що їм подобалося в навчанні зі мною, вони називають саме демонстрації.

— Ви викладали ще й в університеті. Студенти реагували так само?

— Так, і це мене дивувало. В університеті часто панує суто теоретичний підхід: дошка, формули, конспект. Коли ж я починав із експерименту й запитання «Чому так сталося?», аудиторія оживала. Люди хочуть не просто отримати інформацію, а зрозуміти явище. Тепер інформацію можна отримати легко, а дістати ґрунтовне наочне пояснення і зрозуміти — ось що головне.

— Ви одним із перших почали використовувати методику «перевернутого класу». Що вас до цього підштовхнуло?

— Ще у 2013 році я зацікавився цією методикою й пройшов онлайн-курс Університету Небраски. Ідея проста: те, що традиційно робимо на уроці, переносимо додому, а те, що робили вдома, — у клас. Учні дивляться короткі відео — не по п’ятнадцять хвилин, а по три-п’ять. Роблять нотатки від руки, бо письмо активніше залучає мозок. А в класі ми вже працюємо: розв’язуємо задачі, проводимо експерименти, обговорюємо складні місця. Найбільша перевага в тому, що дитина не залишається сам на сам із проблемою. Вона вчиться поруч із учителем і однокласниками.

— І все ж є діти, які кажуть: «Фізика — не моє». Що тоді?

— Я ніколи не ставлю собі за мету зробити всіх фізиками. Мені потрібні журналісти, лікарі, музиканти, поштарі, люди будь-яких професій. Але я хочу, щоб кожен мав базове розуміння світу. Якщо майбутній журналіст писатиме про Чорнобиль чи енергетику, йому потрібно вміти поставити фахівцеві розумне запитання. А фізику так само потрібні мова, історія, культура.

— Що ви хотіли б, щоб ваші учні пам’ятали з ваших уроків через багато років?

— Формули вони можуть забути, і це нормально. Я хотів би, щоб вони пам’ятали відчуття: «Мені було цікаво вчитися». Завдяки соціальним мережам я досі спілкуюся з учнями, яких навчав майже сорок років тому. І найчастіше вони згадують не оцінки, а атмосферу уроків, експерименти, розмови після занять, спільні проєкти. Для мене це найкраще підтвердження того, що школа — це насамперед стосунки.

— Ви колись сказали, що хороший урок схожий на виставу. Це, мабуть, не випадково. Адже у вашому житті був ще й театр.

— Це справді була дуже цікава сторінка мого життя. Хоча я ніколи не мріяв стати актором. Навпаки — навіть приховував, що люблю виступати перед людьми. Але одного разу продюсер із Нью-Йорка прочитав мої книги і запропонував написати театральну постановку про викладання природничих наук. Я ніколи раніше не писав п’єс. Просто написав історію про себе — про вчителя, який через експерименти пояснює дітям хімію, фізику, історію науки. У виставі було багато демонстрацій, музики, гумору, спілкування з глядачами. Продюсер спочатку хотів запросити актора. Але коли побачив, як я це показую, сказав: «Грай самого себе». Так я й опинився на сцені.

За три роки ми зіграли майже триста вистав. Це був дивовижний досвід. Учні потім жартували: «Наш учитель — театральна зірка». Але, чесно кажучи, для мене головним було не це. Найважливіше — люди виходили із залу й починали дивитися на науку зовсім по-іншому.

— То все-таки вчитель має бути трохи актором?

— Обов’язково! Колись я прочитав книжку, назва якої недослівно перекладається як «Двісті вистав». Вона дуже точно передає суть нашої професії.

Учитель щодня виходить на сцену. Перед ним сидять десятки глядачів, яких не можна змусити бути уважними. Їх можна лише зацікавити. Саме тому кожен урок — це окрема постановка. Треба продумати, як почати, чим здивувати, де пожартувати, коли поставити запитання, як завершити. Це величезна праця, якої майже ніхто не бачить. Я завжди після уроку запитував учнів: «Скажіть чесно, як вам сьогодні?». І вони відповідали відверто. Коли чув від них, що урок не трохи вдався, я не ображався. Навпаки, думав, що можна зробити краще наступного разу. Саме так учитель навчається також, як і його вихованці.

— Українські педагоги знають вас уже багато років. А як почалася ваша співпраця з Україною?

— Випадково! У 2017 році ми з дружиною приїхали до Львова як туристи. Я сидів у кав’ярні, коли мені написала Оксана Винницька-Юсипович, почесна консулка Канади в Україні. Запропонувала зустрітися. Під час тієї розмови вона розповіла про програму професійного розвитку вчителів і запитала, чи погодився б я працювати з українськими педагогами. Я погодився одразу, бо це була моя давня мрія. Коли ще навчався в магістратурі, я казав своєму професорові, що хочу не просто викладати дітям, а навчати майбутніх учителів. Життя склалося трохи інакше, але любов до роботи з педагогами нікуди не зникла. Саме тому почута пропозиція стала для мене особливою.

— Ви не припинили приїжджати навіть тоді, коли світ зупинив ковід, а потім в Україні почалася повномасштабна війна. Чому?

— Бо діти не можуть поставити своє життя на паузу. Під час пандемії ми шукали будь-які можливості працювати далі. Проводили гібридні заняття, організовували експерименти онлайн, готували комплекти обладнання для кожної групи. Хотіли показати вчителям: навіть у найскладніших умовах освіта може жити. Війна лише посилила це переконання. Звичайно, ми думаємо про безпеку. Але якщо українські вчителі щодня приходять до дітей, то й ми повинні бути поруч. Освіта допомагає зберегти відчуття нормальності. Вона нагадує дитині, що життя триває, попри всі випробування.

— За роки співпраці ви побачили сотні українських учителів. Якими вони вам здаються?

— Надзвичайними. І знаєте, це не комплімент. Я працював із педагогами в різних країнах. Але українські вчителі вражають готовністю допомагати одне одному. Вони не рахують, чи входить це в посадові обов’язки. Тут я постійно бачу людей, які думають не про себе, а про спільну справу. Саме завдяки таким людям освіта розвивається навіть у надзвичайно складних умовах.

— Що найбільше вас вражає в українській школі сьогодні?

— Темп розвитку. Мені часто здається, що самі українці цього не помічають. А я бачу. Ви багато років послідовно будуєте нову школу. Попри пандемію, а тепер попри війну. Ваші вчителі не зупиняються. Вони вчаться, шукають нові підходи, експериментують, підтримують одне одного. Так, труднощів багато. Але розвиток не припинився. І це, мабуть, найбільше мене захоплює.

— Що б ви хотіли побажати українським педагогам?

— Не втрачати віри у свою професію. Учитель далеко не завжди одразу бачить результат своєї праці. Іноді він проявляється через десять, двадцять чи навіть тридцять років. Але він обов’язково буде. Дитина може забути формулу.

Може не пам’ятати тему уроку. Але вона завжди пам’ятатиме вчителя, який повірив у неї, підтримав, навчив не боятися помилятися і подарував радість відкриття. Саме заради таких моментів варто приходити до класу знову і знову…

Після розмови з Бориславом Білашем залишається відчуття, що хороша школа народжується не з нових програм чи обладнання. Вона починається з учителя, який щиро любить дітей і не перестає дивуватися світові сам. Можливо, саме тому його слова так легко відгукуються в серцях українських педагогів.  

 Розмову вела Юлія Пацаранюк